Брати сумнівалися в мені не без причини. Я не був духовною людиною, не любив проповідувати і, бувало, молився, щоб у неділю пішов дощ і не треба було йти в служіння. А коли все-таки я йшов проповідувати, то просто пропонував журнали і ніколи не використовував Біблію. Моя люба мама давала мені гроші, аби я тільки погодився читати Біблію зі сцени на зібранні. Вчитись я не любив, і духовних цілей у мене не було.

 Того літа у місті Кардіфф (провінція Уельс) проходив обласний конгрес (тепер ми його називаємо регіональним). Цей конгрес став поворотним пунктом у моєму житті. Один з промовців поставив кілька риторичних запитань. Вони звучали приблизно так: «Чи ти присвячений і охрещений християнин?» Я подумав: «Ну так».— «Чи ти пообіцяв служити Єгові усім серцем, усією душею, усім розумом і всією силою?» — «Так».— «Чи ти маєш проблеми зі здоров’ям або сімейні обов’язки, які не дозволяють тобі служити піонером?» — «Ні».— «Чи є ще якась причина, чому ти не можеш служити піонером?» — «Теж ні».— «Якщо на останнє запитання ти відповів “Ні”, то чому ти не піонер?»

 У той момент я ніби подивився на себе збоку. Я зрозумів: «Та я марную життя! Я пообіцяв служити Єгові від усієї душі, а своєї обіцянки не дотримуюсь». Я подумав: «Якщо я хочу, щоб Єгова виконував те, що мені пообіцяв, то і мені треба дотримуватися своїх обіцянок». У жовтні 1956 року я почав служити піонером на період відпустки (сьогодні ми сказали б, що я почав служити допоміжним піонером).

 Наступного року я почав служити сталим піонером і перейшов у збір, де було 19 вісників. Відразу після мого приїзду мені почали призначати промови кожного тижня. Брати терпеливо навчали мене, як готувати змістовні промови і як краще їх виголошувати. А через два роки, у 1959-му, мене призначили спеціальним піонером в Абердін, що на півночі Шотландії. Ще через кілька місяців мене запросили служити в Бетелі у Лондоні, і всі сім років мого бетелівського служіння я мав честь працювати в друкарні.

 У Бетелі мені подобалось, але в якийсь момент я зрозумів, що хочу присвячувати весь свій час проповідницькому служінню. Я був молодий, здоровий і готовий служити Єгові, хоч би куди мене призначили. Тому в квітні 1965-го я подав заяву на навчання у школі «Гілеад», яка готувала місіонерів.

 Того ж року ми з сусідом по кімнаті вирішили поїхати на конгрес у Берлін (Німеччина) і заодно подивитися на нещодавно збудовану Берлінську стіну.

 В один із днів конгресу у нас була можливість піти в служіння, і мені призначили в напарники Сюзанн Бандрок. Ми одружились у 1966-му, і через два роки нас запросили на навчання у 47-й клас «Гілеаду». Це був незабутній час. П’ять місяців навчання пролетіли як один день! Ми дізналися, що після навчання поїдемо в Заїр (тепер Демократична Республіка Конго). Ця новина нас приголомшила. Про Заїр ми нічого не знали. Нам було страшно, але ми погодилися на це завдання і поклалися на Єгову.

 Ми провели багато годин у різних аеропортах і літаках і нарешті дісталися маленького шахтарського містечка Колвезі. На наше здивування, ніхто з братів нас не зустрічав. Як виявилося пізніше, телеграма про наш приїзд прийшла тільки через два дні. До нас підійшов працівник аеропорту і почав щось говорити французькою (на той час французьку ми ще не розуміли). Жінка перед нами обернулася і переклала: «Вас арештовують».

 Поліцейський, який заарештував нас, наказав сідати в машину. (Він тимчасово реквізував її в одного чоловіка.) Це була стара двомісна спортивна машина, в якій мотор був ззаду. Я й досі дивуюсь, як ми всі втиснулись у неї — і власник машини, і поліцейський, і ми з Сюзанн. Все виглядало як сцена з комедії: наша машина стрибає по ямах і горбах, а кришка багажника спереду то відкривається, то закривається, наче якась величезна риба намагається зажувати наші чемодани.

 Так ми дісталися місіонерського дому. Ми б не знали, де його шукати, але поліцейський знав. У домі нікого не було, і брама була зачинена. Усі місіонери поїхали у відпустку або на міжнародні конгреси. Ми стояли під палючим сонцем і думали, що ж буде далі. Врешті з’явився місцевий брат. Побачивши нас, він широко усміхнувся, і нам відразу стало легше. Виявилося, що він був знайомий з тим поліцейським. Очевидно, поліцейський хотів від нас грошей. Але брат поговорив з ним, і той пішов. Ми почали облаштовуватись на новому місці.

 Дуже скоро ми зрозуміли, що ми опинилися серед добрих і радісних людей, які багато пережили. Цілі 10 років у країні не вщухали повстання і заворушення. У 1971 році Свідків Єгови позбавили офіційної реєстрації. Ми не знали, що буде далі.

 Ми не піддалися страху і не відступили. Більшість братів дотримувались християнського нейтралітету, хоча їх змушували мати партійний квиток і носити значок політичної партії. Той, хто не мав значка, не міг отримати державні послуги і був незахищений перед свавіллям поліції і військових. Братів звільняли з роботи, а дітей виключали зі шкіл. Сотні братів було ув’язнено. Це був тяжкий час, але Свідки продовжували сміливо ділитися доброю новиною.

 У ті роки я служив районним і обласним наглядачем, і нам із Сюзанн доводилось багато подорожувати сільською місцевістю. Зупиняючись у селах, ми стикалися з різними труднощами. Вкриті соломою хатки були настільки маленькими, що, лягаючи спати, я не міг розтягнутися в повний зріст. Я постійно вдарявся головою об низькі одвірки. Щоб помитися, ми набирали воду з річок і струмків. Увечері ми читали при світлі свічок. Готували ми на вугіллі. Це було справжнє місіонерське життя, і ми його любили. Ми відчували себе на передовій духовної діяльності.

 Життя з місцевими Свідками навчило нас цінувати речі, які легко можуть сприйматися як належне. Головне мати їжу, воду, одяг і дах над головою (1 Тимофія 6:8). Усе інше — це приємний бонус. Цю просту істину ми засвоїли на все життя.

 Хоча ми не стикалися з такими труднощами, як апостол Павло, подорожі випробовували нашу віру і спонуки. Ми їздили дуже поганими дорогами або взагалі по бездоріжжю. На кам’янистих шляхах нас нещадно трясло. Не раз наша машина грузла в піску. У сезон дощів ми застрягали в багнюці, яка липла, наче клей. Якось за цілий день ми проїхали лише 70 кілометрів і відкопували машину 12 разів.

 Але в ті часи ми відчували підтримку Єгови, як ніколи раніше. Ми зрозуміли: Єгова справді допомагає служити йому з радістю навіть у складних обставинах, які ти не можеш змінити. Моя Сюзанн не з тих, хто любить пригоди, але вона ніколи не жалілася. Ми згадуємо цей час з теплотою, тому що ми були щасливі і багато чого навчилися.

 У Заїрі мене кілька разів арештовували. Одного разу навіть звинуватили у незаконній торгівлі діамантами. Звичайно, все це нас дуже виснажувало, але ми говорили собі: якщо Єгова доручив нам це служіння, то він допоможе. І він дійсно допомагав!

 У 1981 році нас запросили служити у філіалі в місті Кіншаса. За рік до того наша діяльність знову була легалізована. Брати придбали земельну ділянку, щоб побудувати на ній більший філіал. Але у березні 1986 року президент країни несподівано підписав указ про заборону нашої діяльності. Будівництво філіалу припинили, і невдовзі більшість місіонерів покинули країну.

 Нам вдалося на якийсь час залишитися. Ми і далі проповідували, хоча знали, що за нами постійно стежать. Хоча ми були дуже обережними, мене все-таки арештували під час біблійного вивчення. Пригадую, як мене кинули у велику переповнену камеру. У ній було душно, темно і стояв страшний сморід. Світло і повітря потрапляли сюди через маленький отвір, зроблений високо в стіні. Кілька в’язнів схопили мене і привели до свого авторитета. Він наказав: «Заспівай наш гімн!» Я відповів, що його не знаю. «Ну то заспівай гімн своєї країни!» — «Але я і його не знаю»,— відповів я. Тоді він змусив мене стояти 45 хвилин обличчям до стіни. Врешті-решт братам вдалося витягнути мене з в’язниці.

 Ситуація в країні не покращувалась, і зовсім скоро нас призначили в Замбію. Ми перетинали кордон зі змішаними почуттями. Згадалися 18 років, проведені з вірними місіонерами та іншими братами і сестрами. Іноді було дуже непросто, але Єгова нас завжди підтримував — ми постійно відчували його руку. За час нашого служіння ми вивчили суахілі, французьку, а Сюзанн ще й трохи лінгала. Наше служіння принесло рясні плоди. Ми допомогли більше ніж 130 людям пізнати правду. Ми дуже раді, що брали участь у праці, яка заклала основу для майбутнього росту. А він був немалий! У 1993 році Верховний Суд скасував заборону 1986 року. І тепер в Конго служить більше ніж 240 000 вісників Царства.

 За часу нашого служіння в Замбії там побудували новий філіал, а згодом його розширили. Тепер у цій країні втричі більше активних вісників, ніж у 1987 році, коли ми у неї приїхали.

 Колись про мене сказали, що я не протримаюсь і місяць у піонерському служінні. Але завдяки доброті Єгови і підтримці моєї дорогої Сюзанн я провів у повночасному служінні аж 65 років. Я дійсно скуштував і побачив, який добрий Єгова (Псалом 34:8).

 Ми нічим не особливі. Ми просто дотримувались своєї обіцянки присвячення. Ми впевнені, що Бог і далі даватиме нам сил жити згідно зі словами: «Ми ж не з тих, хто відступає... а з тих, хто вірить, щоб зберегти своє життя» (Євреїв 10:39).

 Подивіться відео «Дерелл і Сюзанн Шарп. Ми пообіцяли служити Єгові від усієї душі».