Щасливий пастир

Розповів Алімбек Бекманов

Приблизно з трьох років я почав пасти вівці, і мені це дуже подобалось. У 17-ть в мене вже був чималий досвід пастуха. З часом я став духовним пастирем, і це приносить мені ще більшу радість. Дозвольте розповісти чому.

Я НАРОДИВСЯ 1972 року в Киргизії — одній з республік колишнього Радянського Союзу. Наша велика сім’я жила в селі Чирпикти, що на березі озера Іссик-Куль. Ця мальовнича місцевість приваблює чимало туристів. Сьогодні разом з дружиною Гульмірою я живу в Бішкеку, столиці Киргизстану, що приблизно за 200 кілометрів від мого рідного села.

Пастух і вівці

Пригадую, як у дитинстві ми з дядьком виводили весною овечок на гірські пасовища. Ми піднімались на висоту понад 3000 метрів, і наша подорож займала кілька днів. Деякі пастухи йшли коротшим шляхом і раніше прибували на пасовища. Але цей шлях пролягав повз ущелини і яри, тому вівці, котрі оступалися, могли сильно поранитись чи навіть загинути.

На таких дорогах часто траплялися вовки, які, лякаючи овечок, відбивали їх від отари і потім загризали. Тому мій дядько обирав легший і безпечніший шлях, хоча він тривав на один чи кілька днів довше. Іноді, коли я хотів йти швидше, дядько казав: «Алімбек, думай про овець, а не про себе».

В горах на пасовищах ми робили тимчасові кошари для безпечної ночівлі отари. Деякі пастухи любили довго поспати і виводили овець пастися, коли вже сильно пекло сонце.

Невдовзі їхні вівці збирались докупи і, опустивши голови, важко дихали. Через спеку вони не могли їсти, тому ставали слабкими й худими. Мій же дядько прокидався о четвертій годині ранку, а коли сонце сходило, ми з отарою вже були на пасовищі. Свіже ранкове повітря сприяло доброму апетиту овечок, і вони могли смакувати соковитою травою аж до початку спеки. Недарма люди кажуть: «Подивись на овець і зрозумієш, який у них пастух».

Добре поївши, овечки відпочивають. Тоді найсприятливіша пора оглянути їх.  У пупках овець мухи часто відкладають яйця, від чого пупок запалюється і набрякає. Якщо проблеми не виявити вчасно, то вівця через сильний біль може відбитися від отари і навіть померти. Тому ми майже щодня перевіряли наших овечок і лікували хворих. Для отари ми не шкодували ні часу, ні зусиль, тож наші вівці були здорові та задоволені.

Щовечора, повернувшись до кошари, ми перераховували отару. Це було не легке завдання, оскільки вівці по троє-четверо заходили через вузький прохід. Проте згодом ми стали настільки досвідченими, що могли порахувати отару з восьмисот голів за 15-20 хвилин.

Якщо не вистачало якоїсь вівці, мій дядько брав рушницю і палицю й вирушав на пошуки, навіть коли йшов дощ чи було темно. Він голосно вигукував, відлякуючи диких тварин. Деколи можна було побачити, як загублена вівця раділа, почувши голос пастуха.

Ми давали ім’я усім овечкам відповідно до їхнього зовнішнього вигляду або характеру. Цікаво, що в кожній отарі завжди була вперта вівця, яка невідомо чому не хотіла слухатись. Іноді до неї приєднувались інші. Тому пастух намагався якось привчити непокірну до порядку, наприклад, залишав її саму в кошарі. Деякі з овець виправлялись і надалі слухались пастуха, а ті, що залишались впертими, ставали нашим обідом.

Духовний пастир

У 1989 році я почав вивчати бойові мистецтва і згодом досягнув добрих результатів. Наступного року мене призвали до радянської армії. Поки я служив у Росії, мої киргизькі друзі, з якими ми займались бойовими мистецтвами, організували банду. Після повернення додому мені запропонували вступити в неї і пообіцяли золоті гори. Але саме тоді я познайомився зі Свідками Єгови.

Свідки відповіли на всі запитання, які турбували мене з дитинства, скажімо: «Чому люди помирають?». Вивчаючи Біблію, я зрозумів, що смерть є наслідком гріха першого чоловіка Адама (Римлян 5:12). Також я дізнався, що правдивий Бог — Єгова. Він послав свого сина Ісуса Христа як Відкупителя. Віра в Єгову та його Сина може визволити нас від успадкованого гріха. Завдяки цьому ми маємо надію жити вічно в Раю на землі, адже таким був початковий намір Бога щодо людства (Вихід 15:3; Псалом 37:11, 29; Івана 3:16, 36; 17:1—5; Об’явлення 21:3, 4).

Відповіді, які Свідки давали на основі Біблії, були настільки чіткі і зрозумілі, що я вигукнув: «Та це ж правда!» Тому мені вже не хотілося спілкуватись з колишніми друзями, хоча вони неодноразово намагались повернути мене у свою компанію. Я мав таке сильне бажання вивчати і застосовувати біблійні істини, що легко відкидав їхні заманливі пропозиції. Власне ця любов до Біблії допомогла мені згодом стати духовним пастирем.

Приблизно в той час, коли друзі тягли мене за собою, до мами приходила відома в нашій території цілителька вірою. Одного разу я застав, як вона проводила спіритичний сеанс. Жінка сказала, що в мене особливий дар і треба піти до мечеті за амулетом, завдяки якому я зможу зціляти людей. Уявіть собі, я мало не повірив їй!

Наступного дня я пішов до Свідків, з якими вивчав Біблію, і розповів їм про цілительку. Вони показали у Святому Письмі, що Єгова засуджує всі форми спіритизму, бо вони пов’язані зі злими духами (Повторення Закону 18:9—13). Кілька ночей я не міг спати через вплив демонів. Тоді Свідки навчили мене молитися згідно з Божою волею і мої нічні кошмари припинилися. Тепер я був переконаний,  що знайшов справжнього Пастиря, Єгову.

Я дізнався, що Давид — письменник багатьох біблійних псалмів — теж у молодості був пастухом. Він називав Єгову своїм Пастирем, і його взаємини з Богом викликали в мене захоплення (Псалом 23:1—6). Мені хотілося наслідувати Божого Сина, Ісуса, якого в Біблії названо «пастирем овець» (Євреїв 13:20). Зрештою на початку 1993 року я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням на конгресі в Бішкеку.

Важлива зустріч

Приблизно 70 осіб з нашого села — серед них чимало моїх родичів та сусідів — почали зустрічатися на березі озера Іссик-Куль, щоб вивчати Біблію. Зацікавився правдою і один мій родич, який був головою сільської ради. Він пообіцяв організувати велику зустріч, на якій ми зможемо пояснити наші вірування. Однак місцеві релігійні провідники стали підбурювати жителів села протидіяти нам. Вони змовилися настроїти на цій зустрічі проти нас людей.

У визначений день зійшлося біля 1000 осіб, серед яких були й жителі трьох поблизьких сіл. Один зі Свідків став пояснювати наші вчення, які базуються на Біблії. Менш ніж через п’ять хвилин хтось з натовпу почав ставити провокаційні запитання. Посипалися звинувачення та погрози, і люди були готові роздерти нас.

У той момент мій старший брат, який недавно почав вивчати Біблію, виступив на наш захист. Усі знали братову запальну вдачу, тому боялись та уникали його. Він сміливо перегородив дорогу нападникам, і Свідки без перешкод розійшлися. Протягом наступних років багато з присутніх на тій зустрічі стали Свідками. Сьогодні у нашому селі, де живе біля 1000 осіб, понад 50 є Свідками Єгови.

Донька пастуха

За кілька місяців до конгресу Свідків Єгови в Москві, який відбувся у серпні 1993 року, я познайомився з Гульмірою, Свідком з киргизького села. В її сім’ї теж були пастухи. У 1988 році, коли діяльність Свідків Єгови в Радянському  Союзу ще була під забороною, з мамою Гульміри почала вивчати Біблію жінка, на ім’я Аксамай. У 1970-х роках Аксамай стала першою киргизкою, що пізнала правду в тій території.

Гульміра приєдналась до вивчення і в 1990 році разом з мамою охрестилася. Невдовзі після цього вдячність Єгові спонукала її розпочати повночасне піонерське служіння.

Протягом наступних двох років я лише час від часу зустрічався з Гульмірою, оскільки жив приблизно за 160 кілометрів від неї. У березні 1995 року я приїхав до неї додому, щоб ближче познайомитись. Уявіть, наскільки я був вражений, дізнавшись, що завтра вона їде служити до філіалу в Росії — більш ніж за 5600 кілометрів від нас!

На той час я вже служив повночасно і вивчав російську мову, оскільки наша література ще не друкувалась киргизькою. Три роки ми переписувались з Гульмірою і читали одні й ті самі розділи з Біблії, щоб обмінюватися цікавими думками. Тоді я служив в місті Баликчи і належав до першого в Киргизії збору, зібрання якого проводилися киргизькою мовою.

Служіння Єгові з Гульмірою

У 1998 році Гульміра приїхала у відпустку до Киргизстану й ми одружилися. Після весілля ми стали разом служити в російському філіалі. Як же добре, що я вивчав російську мову! Згодом мене призначили в киргизький перекладацький відділ, який займався перекладом біблійних публікацій. Я просив Єгову в молитвах дати мені мудрості й терпеливості. Великою допомогою для мене стала Гульміра, з якою ми разом співпрацювали.

У 2004 році наш перекладацький відділ переїхав до Бішкека. Мене призначили в комітет філіалу, який наглядає за діяльністю Свідків Єгови в Киргизстані. Тоді в нашій країні було тільки сім зборів, зібрання яких проводилися киргизькою мовою, і понад 30 російськомовних. Сьогодні є вже понад 20 киргизькомовних зборів і багато груп, до яких належить майже 40 відсотків вісників Киргизстану. А загалом у нашій країні служить 4800 Свідків.

Ми з Гульмірою вирішили вивчати англійську мову, оскільки такі знання були потрібні нам для служіння. Завдяки цьому у 2008 році нас запросили до всесвітнього центру Свідків Єгови в США. Там я відвідав спеціальну школу для тих, хто бере провід у проповідницькій праці у своїй країні.

Я з дружиною дуже тішуся, що тепер ми можемо ще ліпше дбати про духовні інтереси людей у Киргизстані. На власному досвіді ми переконалися, яким добрим пастирем є наш Бог Єгова. Я на собі відчув сповнення біблійної обіцянки: «Господь — то мій Пастир, тому в недостатку не буду,— на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости» (Псалом 23:1—3).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Наша отара

[Ілюстрація на сторінці 23]

Щовечора ми рахували всіх овечок, аби переконатись, що жодна не загубилась

[Ілюстрація на сторінці 24]

З Гульмірою сьогодні