ГЛИБОКО в екваторіальних джунглях Центрально-Африканської Республіки є скарб, який мало хто бачив. Це національний парк Дзанга-Ндокі, куточок неторканої природи у південно-західній частині країни, між Камеруном і Республікою Конго. Ми їхали туди 12 годин по вибоїстих дорогах. Для чого? Аби побачити Макумбу, представника виду горила звичайна, та його сімейство.

Провідниця сказала нам триматися разом і бути уважними, тому що ми будемо йти стежками, якими зазвичай ходять слони в пошуках їжі. Але ми мали пильнувати не лише за слонами. «Якщо у ваш бік кинеться горила,— попередила провідниця,— станьте і втупіться в землю. Тварина не завдасть вам шкоди, тільки наробить шуму. Не дивіться їй в очі. Я зазвичай взагалі заплющую очі».

Усіх нас вів слідопит з племені ака. Людей ака через зовнішність і малий зріст зараховують до пігмеїв. Наш слідопит був дуже досвідчений і міг по найнепомітніших  слідах, звуках і запахах вистежити навіть невловимих тварин. Він вміло пробирався щільними заростями, а ми намагалися не відставати. Довкола нас літали хмари набридливих мініатюрних бджіл.

Невдовзі слідопит завів нас у незайманий ліс, де майже не ступала нога людини з західних країн. Аж раптом він зупинився і показав руками на велику ділянку лісу поблизу. Там ми побачили поламані кущі та прим’яту траву — місце, де гралися молоді горили. Поряд на деревах було видно об’їдені гілочки без листя — залишки ранкової трапези цих мавп. З кожним кроком нам ставало чимраз цікавіше.

Пройшовши коло трьох кілометрів, слідопит сповільнив ходу. Аби не налякати горил, він кілька разів голосно цмокнув язиком. Неподалік від нас почулося якесь рохкання і тріск галуззя. Наша провідниця повільним жестом підкликала нас, потім приставила палець до губ, щоб ми зберігали повну тишу. Далі вона звеліла нам присісти і показала на дерева приблизно за вісім метрів від нас. І ось ми побачили його — самого Макумбу!

У зазвичай шумному лісі запала тиша. Ми навіть чули, як б’ються наші серця. У всіх в голові було одне питання: «Чи він не нападе?» Макумба повернув морду в наш бік, кинув на нас поглядом і привітно позіхнув. Можете собі уявити, яке ми відчули полегшення!

Мовою ака «макумба» означає «швидкий». Але, поки ми були разом, Макумба неквапом смакував своїм сніданком. Поруч бавилося двоє його нащадків, дразнячи одне одного та з’ясовуючи, хто сильніший. Найменший член сім’ї, десятимісячний Сопо з великими оченятами, грався біля мами, Мопамбі. Як тільки цей непосида через свою цікавість відходив на відстань витягнутої руки, мама ніжно тягла його назад. Решта сім’ї об’їдала листя з дерев чи вигризала серцевину з гілок та займалася всілякими пустощами. Деколи мавпи поглядали на нас, але їхній інтерес швидко згасав і вони поверталися до гри.

Через годинку настав час іти додому. Та й Макумба, здається, втомився від нашої компанії. Він рохнув, піднявся, спершись на свої масивні руки, і подався в ліс. Кілька секунд — і цілої сім’ї як не бувало. Нам вдалося провести лише трохи часу разом з цими величними створіннями, але враження від зустрічі з ними залишаться на роки.