ПРИБЛИЗНО десять років тому Ґреґоріо і Марілу, подружжя, якому на той час було за 30, працювали повний робочий день і водночас служили піонерами в Манілі. Їм було нелегко, але вони мали успіх. Згодом Марілу отримала посаду менеджера банку, в якому працювала. «Завдяки хорошій роботі ми вели надзвичайно комфортне життя»,— каже вона. Фінансові справи цієї сім’ї йшли настільки добре, що Ґреґоріо і Марілу вирішили побудувати будинок своєї мрії в чудовій місцевості, приблизно за 19 кілометрів на схід від Маніли. Вони уклали угоду з будівельною фірмою і зобов’язалися сплачувати щомісячні внески впродовж десяти років.

Марілу пригадує: «Нова робота вимагала від мене дуже багато часу та сил, тому я почала втрачати бажання займатися духовними справами. Мені здавалося, що я обкрадаю Єгову. Я вже більше не могла виділяти на служіння йому стільки часу, скільки пообіцяла». Незадоволені  своєю ситуацією, Ґреґоріо і Марілу одного дня вирішили порозмовляти про те, куди прямує їхнє життя. «Нам хотілося щось змінити, але ми не знали, що робити,— говорить Ґреґоріо.— Ми обговорили, як використовувати своє життя, аби повнішою мірою служити Богові, тим більше, що в нас не було дітей. Ми молилися до Єгови, аби він покерував нашими кроками».

У той час Ґреґоріо і Марілу почули кілька промов про служіння в територіях, де є більша потреба у вісниках Царства. «Ми зрозуміли, що це відповідь Єгови на наші молитви»,— ділиться Ґреґоріо. Це подружжя просило в Бога більше віри і відваги, щоб приймати правильні рішення. Великою перешкодою для Ґреґоріо і Марілу була виплата за будівництво дому. Вони вже три роки виплачували внески і тепер просто не знали, як їм діяти. Марілу каже: «Якби ми розірвали угоду, то втратили б усі гроші, які вже сплатили, а це немаленька сума. Але своїм рішенням ми могли показати, що́ стоїть на першому місці в нашому житті: воля Єгови чи власні бажання». Пам’ятаючи слова апостола Павла про «втрату всього», вони розірвали угоду з будівельною фірмою, розрахувалися з роботи, продали більшість свого майна і переїхали у віддалене село на острові Палавані, приблизно за 480 кілометрів на південь від Маніли (Фил. 3:8).

Перш ніж переїхати, Ґреґоріо і Марілу намагались підготуватися до простого життя, але вони навіть не уявляли, наскільки простим воно мало бути, поки не прибули до місця свого призначення. «Це був просто шок,— зізнається Марілу.— Ми не мали електрики і жодних вигод. Замість того щоб варити їжу в рисоварці, нам доводилось рубати дрова і готувати на вогні. Я звикла ходити по магазинах і відвідувати ресторани. Тепер я сумувала за цими та іншими принадами міського життя». Все ж Ґреґоріо і Марілу пригадували собі мету свого переїзду і невдовзі звикли до нових умов. Марілу говорить: «Тепер я милуюсь красою природи, зокрема нічним зоряним небом. А понад усе нам приємно бачити щасливі обличчя людей, яким проповідуємо. Служачи в цій місцевості, ми “осягнули таємницю” того, як бути задоволеними» (Фил. 4:12).

Ґреґоріо розповідає: «Коли ми приїхали, тут було всього чотири Свідки. Вони дуже раділи, коли я щотижня виголошував публічні промови і на зібраннях грав на гітарі пісні Царства». Вони з дружиною побачили, як за рік з маленької групи виріс чудовий збір, в якому служить 24 вісники. «Любов, яку ми відчуваємо у зборі,— каже Ґреґоріо,— зворушує наші серця». Згадуючи понад шість років служіння у віддаленій території,  вони визнають: «Ніщо не зрівняється з радістю, яку отримуєш, спостерігаючи за духовним ростом у зборі. Нині наше життя, як ніколи раніше, наповнене змістом».

На Філіппінах близько 3000 братів і сестер переїхало в території, де велика потреба у вісниках Царства. Приблизно 500 з них — незаміжні сестри. Ось приклад Карен.

Ця сестра, якій трохи за 20, виросла в місті Баггао, що в провінції Кагаян. Ще підлітком вона часто думала, як розширити своє служіння. Карен пригадує: «Оскільки часу залишилося мало і всілякі люди мають почути звістку Царства, я хотіла служити там, де є більша потреба у проповідниках». Хоча дехто з рідних Карен заохочував її здобути вищу освіту, а не їхати кудись проповідувати, вона молилася, щоб Єгова допоміг їй прийняти правильне рішення. Крім того, Карен спілкувалася з тими, хто служить у віддалених територіях. Коли їй виповнилось 18 років, вона перебралася в місцевість приблизно за 64 кілометри від рідного міста.

Невеликий збір, до якого тепер належить Карен, проповідує в гірській території вздовж узбережжя Тихого океану. Вона розповідає: «З Баггао до нового збору ми йшли три дні гористою місцевістю і 30 разів переходили річки вбрід». Карен додає: «Щоб дістатися до деяких зацікавлених, мені доводиться йти шість годин, ночувати в когось з них, а наступного дня шість годин повертатися додому». Чи варто докладати таких зусиль? «Іноді мої ноги болять,— з усмішкою на обличчі каже вона,— але я проводжу аж 18 біблійних вивчень. Я “скуштувала й побачила, який добрий Господь”» (Пс. 34:9).

Що спонукало Сукхі, незаміжню сестру зі США, якій за 40, переїхати на Філіппіни? У 2011 році вона відвідала районний конгрес, на якому брали інтерв’ю в одного подружжя. Ця пара розповіла, що продала більшість свого майна і переїхала проповідувати в Мексику. «Почувши це інтерв’ю,— говорить Сукхі,— я почала думати про цілі, на які раніше не звертала уваги». Коли ця сестра індійського походження довідалась, що на Філіппінах живе багато людей, які розмовляють пенджабською мовою, вона вирішила поїхати туди, щоб проповідувати їм. З якими труднощами вона зіткнулася?

«Я ніяк не могла вирішити, що залишити, а що продати,— пригадує Сукхі.— Крім того, після 13 років, прожитих у власній затишній квартирі, тепер я мешкала з родичами і, так би мовити, сиділа на чемоданах. Для мене це досить  нелегко, але завдяки таким обставинам я добре підготувалась до простого життя». Які труднощі їй довелося долати після приїзду на Філіппіни? «Я панічно боялася різних плазунів і комах та сильно тужила за домом. Проте я навчилась більше покладатися на Єгову». Чи жертви, на які пішла Сукхі, були того варті? Усміхаючись, вона говорить: «Єгова каже нам: “Мене випробуйте... чи... не виллю вам благословення аж надмір?” Я пересвідчуюсь у правдивості цих слів, коли співрозмовник запитує мене: “Коли ви прийдете знову? У мене є ще багато запитань”. Я отримую велике задоволення і радість, коли допомагаю духовно спраглим людям» (Мал. 3:10). Ця сестра веде далі: «Найскладнішим було рішення приїхати сюди. Але мене вражає те, як Єгова в усьому подбав про мене».

Сім, одружений брат, якому за 30, переїхав з Філіппін в одну з країн Близького Сходу в пошуках заробітку. Коли Сім почув промову члена Керівного органу й отримав заохочення від районного наглядача, то відчув спонуку ставити виконання волі Єгови на перше місце в житті. «Але мене жахала думка про звільнення з роботи»,— каже він. Попри це Сім розрахувався з роботи й повернувся на Філіппіни. Тепер він та його дружина, Хайді, служать у Південному Давао, що лежить на півдні країни. Для проповідування на цій величезній території потрібно багато вісників Царства. «Згадуючи минуле,— говорить Сім,— я радію, що подолав страх втратити роботу і поставив служіння Єгові на перше місце. Немає нічого кращого, ніж служити Єгові від усього серця!»

Коли Раміло і Джульєт, подружжя піонерів, котрим за 30, довідалися, що приблизно за 30 кілометрів від їхнього дому є збір, якому потрібна допомога, то виявили охочий дух. Щотижня у будь-яку погоду вони кілька разів їздять туди мотоциклом на зібрання і в проповідування. Хоча Раміло і Джульєт мусять добиратися розбитими дорогами і підвісними мостами, вони щасливі, що розширили своє служіння. Раміло каже: «Ми з дружиною проводимо 11 біблійних вивчень! Служіння там, де є більша потреба, вимагає жертв, але водночас приносить неймовірне задоволення» (1 Кор. 15:58).

Чи ти бажаєш дізнатися про служіння в території, де є більша потреба у вісниках Царства у твоїй країні чи за кордоном? Тоді порозмовляй з районним наглядачем і прочитай статтю «Чи ти можеш “прийти до Македонії”?», надруковану в «Нашому служінні Царству» за серпень 2011 року.